Тому виставку живопису Олени Придувалової «Замовляння на любов», що відбудеться в Підгорецькому замку з 17 вересня по 2 листопада 2025 року, варто почати словами самої художниці.

​

«Ця виставка дивна — і для вас, і для мене. Вона складається з робіт, які я створювала щодня, відколи змогла знову взятися до малювання.

​

Усе почалося в травні 2022 року. Тоді я вирішила: хай як, але я буду малювати. Ще не знала як, але мусила. Можливо, вас здивує, що багато робіт схожі між собою, проте це був мій спосіб порятунку. Ритм у хаосі. Щодня я йшла до майстерні, щоб зробити хоча б один малюнок. Це давало сили прожити день і ніч.

​

Спочатку з’явилася серія «Деструкції». У ній — моя лють і бажання смерті ворогам. Я думала: нехай усі вони підуть у землю, нехай стануть порохом. Я малювала, генеруючи смерть.

​

Потім з’явилася серія «Голів». Я думала про Івана Хрестителя, про його жертву, яка обернулася перемогою. «Світло» прийшло у світ і дало надію. А далі я відчула: мушу вийти із зони смерті, навіть якщо чую її за вікном щоночі. Я «пішла в люди».

​

Ринок біля метро «Лук’янівка» став для мене спасінням. Щодня, купуючи щось у бабусь, я вдивлялася в їхні очі й вбирала їхню надію. Я почала малювати їхні обличчя. Кожного дня.

Так минули майже чотири роки цієї страшної війни. Це — мій ритм, мій відбиток, моя сталість і моє відчуття ґрунту.

​

А ще мене дуже вразила відповідь однієї бабусі. Я запитала, як вона може торгувати під постійними обстрілами. Вона відповіла: «Ну так воно ж росте кожного дня!»» (С)

​

Слово «замовляння» в українській культурі має глибоке коріння: це не лише архаїчний ритуал або магічна практика, а й спосіб звернення до світу — через слово, спів, шепіт, через той самий жест любові, що прагне захистити й відновити. У ньому поєднуються віра в силу слова, переконання в цілительній спроможності мови й довга пам’ять спільноти. Замовляння — це форма опори: словесний оберіг, який утримує, коли все інше хитається. У  цій виставці «замовляння» — не про магію, а про спосіб залишитися людьми: формула стійкості, яка тримає життя серед руйнувань.

​

У художньому лексиконі Придувалової ці поняття набувають візуального звучання. Там, де мова виявляється безсильною перед травмою, полотно опановує цю роль: колір бере на себе спробу висловити неможливе. Тема «життя з попелу» тут не метафора, а досвід — пробивання через руйнування, народження сенсу в уламках. «Любов як опора» в роботах Олени Придувалової — не сентимент, а тиха й невідступна сила, що дозволяє жити далі і бачити людей — бабусь на ринку, їхні очі, їхню щоденну мужність — як найпростіший і найсильніший доказ життя.

​

Головна мета російської агресії — знелюднення, розлюднення суспільств, що опинилися під атаками. Перемога — це не лише про те, кого ми переможемо. Це про те, ким ми залишимось після. Чи збережемо ми людяність, чи віддамося жорстокості? Ця дилема пронизує полотна Придувалової: її ритм малювання — ритм відповідальності, співчуття і простих людських вчинків, які в сукупності творять іншу — відновлену — спільність.

​

Ця виставка — як збірка ритмів: ритм люті, ритм трауру, ритм відродження, ритм щоденної праці й надії. Вона документує особисту стратегію виживання художниці, яка через малюнок виробляє стійкість, і перетворює індивідуальний порятунок на спільну розповідь. Тут кольори говорять там, де слова мовчать; тут кожен дотик руки художниці до полотна — спроба «замовити» любов на тлі руйнувань.

​

Допис львівської поетки, письменниці й перекладачки Катерини Міхаліциної, зроблений 28 вересня 2025 року після чергової страшної ночі в Києві, кристалізував назву для цієї виставки: «…якесь таке неможливе й дурацьке замовляння на любов, бо інакше хз як собі з цим всім порадити…». Ці слова відгукнулися як щире свідчення: любов — останній і найважливіший аргумент нашого життя. Слова поетки вловили і сформулювали ту спільну потребу, яка звучить у роботах Придувалової: триматися за любов як за останній і найважливіший аргумент нашого життя. 

​

У тексті Катерини Міхаліциної звучать буденні приклади любові як спротиву: садити квіти, щоб затулити вирви; рятувати книги з окупованих бібліотек; брати під опіку тварин під обстрілами; тримати дитину за руку до останнього подиху; вести потяги по зламаних коліях, рятувати у лікарнях. Любов як дія — це те, що надає сенсу спротиву й робить його спрямованим на відродження.

​​